ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

          ПОВІТРЯНА ПЕСПЕКТИВА

Малюючи пейзаж, художники вміють майстерно створювати ілюзію глибини простору, використовуючи різні способи. Перші дослідження закономірностей повітряної перспективи зустрічаються ще у Леонардо да Вінчі.

 Видатний художник відзначав, що віддалення предмета від ока спостерігача пов’язане зі зміною кольору предмета. Тому для передавання

глибини простору в картині найближчі предмети повинні бути зображені художником в їх власних кольорах, віддалені набувають синюватого відтінку, «а найостанніші предмети, в ньому (в повітрі) видимі, як, наприклад, гори внаслідок великої кількості повітря,

що знаходиться між твоїм оком і горою, здаються синіми, майже кольору повітря».

 Синява тим чистіша та ясніша, чим прозорішим і чистішим є саме повітря. Тому ми бачимо густу синяву осіннього неба,

 сині контури гір і далеких лісів, синяву морів, озер, річок.

Якщо повітря просочене вологою (через туман або похмуру погоду), то небо здається молочно-сірого кольору, світлі предмети набувають жовтуватого і червонуватого відтінку, а темні — фіолетового, сірого та невизначеного, безбарвного; при цьому контури виступаючих країв пом’якшуються, заглиблення втрачають частину різкості, й загальні контури стають менш визначеними.

Контури та фарби є тим виразнішими і різкішими, чим меншою є відстань між оком і об’єктом, і, навпаки, зі збільшенням відстані фарби бліднуть і контури стушовуються, поки, врешті-решт, увесь об’єкт не зіллється в туманній далечині.

Повітряна перспектива характеризується зникненням чіткості й ясності контурів предметів у міру їх віддалення від очей спостерігача. При цьому на дальньому плані насиченість кольору зменшується (колір втрачає свою яскравість, контрасти світлотіні пом’якшуються)

— глибина здається світлішою за передній план.